Карпилівка Oнлайн

Бесіда з художником Іваном Сидоровичем Жилкою

Задум провести цю бесіду був давно, але саме у вересні, шукаючи контакти Івана Сидоровича, вдалося знайти репортаж з відкриття його персональної виставки у Рівному. Ця виставка проходила 10-24-го вересня і була приурочена до 55-річчя художника та 20-ї річниці його членства в Національній спілці художників України. Солідні підстави, подумалось тоді, саме зараз влучна пора написати про творчість і життя нашого земляка. Але чи погодиться художник на розмову зі мною? Адже його творчість відома поза межами нашої області і країни і вона варта написання окремої статті. Згадаю про неї тут тільки побіжно: персональні та участь в численних республіканських і закордонних виставках, написання ікон для православного храму в с. Старі Петрівці Київської області; за творчість і педагогічну діяльність Іван Сидорович неодноразово був нагороджений, отримав благословенну грамоту від Святійшого патріарха Київської і всієї Руси-України Філарета. Втім, на щастя, Іван Сидорович без жодних вагань погодився просто зустрітись та поговорити.

І от третьої вересневої неділі ми зустрілися по обіді, перед відправленням автобуса до Сарн, в кафе «Вечір», що у Карпилівці. На ті вихідні митець завітав до родичів в селі і вже мав повертатися до Рівного. Перебуваючи в гарному настрої, Іван Сидорович привітно зустрів мене і після знайомства почав розповідати про себе, відповідаючи на мої запитання.

– Іване Сидоровичу, розкажіть будь ласка, про своє дитинство, життя в Карпилівці і як вам вдалося стати художником?

– Так, я народився я в 1958 році в нашому селі, Карпилівці. Потяг до малювання в мене був завжди. Як то кажуть: ще не народився, а вже хотілося малювати. В школі я малював плакати і газети до Нового року та інших свят. Навіть тоді я завжди знаходив час для малювання, думаю що це відбувалося десь на рівні підсвідомості.

Ще велику підтримку мені давало те, що малювали і мої старші брати, Олександр та Михайло. Сильний заряд до творчості та мотивація були отримані від них. Вони надавали мені підтримку та живили моє бажання до творчості. Пригадую, в них тоді вже були фарби, відповідно і я міг ними малювати.

По закінченні Карпилівської загальної школи, я почав працювати художником в колгоспі.

В ті часи я створював оголошення для тракторної бригади, різні соціалістичні зобов’язання. Взагалі тоді не було широкого поширення друкувального обладнання, всі плакати і наочна продукція писались руками художників. Тому на той час художник цінувався у всіх сферах, як тоді говорили, народного господарства. І це теж сильно мотивувало до творчості.

На виставці Івана Жилки у Рівному

На виставці Івана Жилки у Рівному

В колгоспі в мене була окрема творча майстерня, там була започаткована певна індивідуальність. Тобто в мене вже було окреме робоче приміщення, можна було усамітнитися і малювати те, що приходило на думку.

Звичайно, тоді досвіду малювання як такого не було. Школи малювання взагалі не було – один ентузіазм і бажання. А в творчості якраз дуже важливе бажання.

Я до чого веду: на жаль по селах нема таких художніх шкіл, де би вчили азам мистецтва. І це проблема.

А як тільки людина народжується, в неї вже є свої почуття, чи якби правильніше сказати – сприйняття світу, але бракує художньої школи, яка могла б навчити її виражати себе.

Я вважаю, що людина, яка здатна сприйняти красу світу, в якому живе, не може нести шкоду. І, як правило, художня, творча людина не може нести зло, бо вона вже внутрішньо покликана нести добро. Тому потрібно розвивати в дитині оці отримані ще при народженні почуття та її світосприйняття для застосування їх на благо. І це залежить від батьків та від середовища дитини. Тут дуже важливо, щоб дитина ще в школі, чи садочку могла отримати ази мистецтва для вираження своїх почуттів та світосприйняття.

Отже, після школи, півроку-рік працював в колгоспі, а далі була служба в армії. Ще в радянській армії, два роки в Архангельській області, морська авіація. Але дякуючи брату Льоні, який надіслав мені етюдник та фарби, я міг малювати і там. В мене ще досі десь збереглися акварелі з того часу. Не професійні, але тут йдеться про почуття.

До речі, тяжко сказати, що таке професіоналізм художника. Це не можна пояснити, бо вважаю, що між ними є лише тонка грань. І коли є сильне почуття в роботі, то ця грань ніби зникає.

– Цікаво, а як радянська армія приймала художників?

– Тоді, в армії, хоч часто і без великого бажання, але випадало малювати дембельські альбоми. Спочатку хотів приховати, що маю хист до малювання, бо вже знав що це таке, художник в армії: всі спати лягають, а ти сідаєш альбоми малювати. Приховати мені своє вміння тоді не вдалося. Але від того і користь була, бо за мою роботу була повага, було інше відношення до мене. Вже в зв’язку з тим, що був залучений до творчих робіт, мені менше давали звичайної армійської роботи.

Тоді я ще раз переконався що художника завжди цінують: що в армії, що в суспільстві взагалі цінується професія художника. Але, на жаль, в нашій країні знецінилася професія художника. Не хочеться образити представників інших професій, але можу сказати точно, що художникам з боку держави уваги не надається, вона зараз майже зовсім покинула художників. В плані фінансового і матеріального забезпечення,  художник покинутий на самовиживання: блискучі художники витримують за рахунок творчості і продовжують свій шлях, слабші йдуть десь на інші шляхи. Сильна людина мусить працювати.

Так само і моя творчість базується на роботі: я не покидаю малярство, майстерню, але ще паралельно працюю в Рівненському національному університеті водного господарства та природокористування на кафедрі Основ архітектурного проектування, конструювання та графіки. Там я викладаю для майбутніх архітекторів рисунок, живопис та скульптуру.

Але й паралельно не залишаю в стороні творчість.

Творчість живе в душі, це поклик, це як повітря – без неї неможливо дихати. І вона певним чином дає силу для життя…

Та, звичайно, на все задумане не вистачає часу.

Інтерактивна панорама майстерні Івана Жилки (натисніть і потягніть зображення мишкою для роботи). Дивіться на повний екран для найкращої якості (режим вмикається внизу праворуч) та з музикою (кнопка “грати” крайня внизу ліворуч). Джерело – thereart.com

– А коли ви відчули себе художником: ще в селі, чи пізніше?

– Я часом собі думаю над цим питанням… І виходить, що певно я ще з армії прийшов з цим відчуттям… Але не можу сказати, що це було в силу наявності професійних навиків. Тоді малювання в армії приносило внутрішню насолоду і ще воно утвердило та підтримало моє бажання стати художником.

Вже після армії я повернувся в село з розумінням, що потрібно отримати художню освіту. Що потрібно поступати на навчання до інституту. Тоді я вирішив поступати до Кримського художнього училища ім. М. С. Самокиша. І можна сказати, що мене тоді посягнув не успіх… При вступі, живопис я здав успішно, але на композиції провалився, бо знову ж – не було школи.

Тоді що таке композиція я уявляв. Але ж там існують певні правила, є певні ритми, певні кроки, центри, схеми, асиметрія, – там свої закони. Після цього я зрозумів, що треба готуватись самотужки. На той час Сергійчук Володимир (художник, який народився в с. Карпилівка – прим. КО)  вже навчався в Львівському поліграфічному інституті і під час спілкування з ним я теж чогось навчився. Пам’ятаю ще сам купував і вивчав літературу. Мої зусилля дали результат і вже наступного року я вступив до Львівського державного інституту декоративного і прикладного мистецтва. Вже в інституті я почав навчатися професії та здобувати і розвивати свої навички.

А після закінчення інституту був направлений до Художньо-виробничого комбінату національної спілки художників України в місті Рівне, по цей час я і там теж працюю. Це був 86-й рік, з того часу почалася моя активна художня і виставкова діяльність. Пригадую ще, в ті часи, в плані розвитку мені багато дали  поїздки в Прибалтику…

– Що найбільше вплинуло на вас під час поїздок до Прибалтики?

– Річ у тім, що на той час всі ніби рівнялись на Прибалтику. Там і мистецтво там було на ранг вище від загальносоюзного. Очевидно, що прибалти – народи більш відкриті європейським віянням. Вже тоді їм була властива повага до мистецтва, існувало навіть якесь експериментальне мистецтво, чого не можна було сказати про союз. Пригадую в нас в той час, якщо проходила виставка, то обов’язково треба було намалювати шахтаря з молотком чи доярку з відром. А от вільна творча тема рідко проходила. Та в Прибалтиці це поширювалось, і мабуть ще й у зв’язку з тим, що вони мали свою історію мистецтва.

Тоді в мене була можливість відвідати Ригу, Вільнюс і подивитись їхнє мистецтво. Властиве прибалтам відношення до мистецтва та прагнення до свободи і експерименту накопичувалось і в мені. Бо людина творча завжди бажає бути вільною, прагне навіть незалежності. Тільки коли людина незалежна, то можна щось говорити про її мистецтво. А коли ж людина примусово щось робить – вона не може видати мистецтво.

В 1994 році я був прийнятий до лав Національної спілки художників України… З того часу постійний учасник всеукраїнських, регіональних, міжнародних виставок.
В 2004 році була поїздка до Франції, я був там два місяці і зробив свою невелику виставку. Вона мала успіх. І мене мали запросити туди знову, але сталася трагедія… пан Круп, куратор поїздок, передчасно помер. Зв’язок було втрачено.

– Що ви вважаєте найбільшим своїм досягненням в якості художника: це може картина чи якась подія, що є найбільш знаковим для вашої творчості?

– Художник (це констатація відомого факту) – людина творча, і йому весь час потрібно творити, малювати, але найбільшим апофеозом творчості художника є звичайно персональна виставка. Це збірка робіт і важливо як їх оцінить середовище. І ще важливо побачити ці роботи разом. Коли вони в майстерні находяться ти їх не бачиш. А так вони находяться в ряд у виставковому залі, є певна експозиція – тоді відчувається якась енергетика, якесь призначення тої виставки.

Картина «Літній день» Івана Жилки

Картина «Літній день» Івана Жилки

Теперішній час – це час гонок, час ритмічного життя. І в такій манері як я пишу, мало художників пише. Дехто навіть пише одну роботу за один день… А щоб протягом місяців проводити роботу, то таких мало. В мене не така велика кількість персональних виставок, бо я не створюю швидких робіт. Вважаю, що це через суттєве фактурне та композиційне навантаження, властиве моїм роботам. Я іноді повертаюся до них навіть після року, щоб ще доробити.

І саме виставка робіт – це є факт-підсумок твоїх робіт, певний замір і оцінка суспільства. Це важливо для художника.

– Скажу як відвідувач вашої виставки: у вас на виставці в Рівному є зошит подяк і відгуків – він повний позитивних записів.

– Вважаю, це результат того, що роботи відпрацьовані, як кажуть художники, «биті» роботи. Окрім того, я стараюсь не створювати «мистецтво заради мистецтва». І надалі перед собою бачу дві цілі свого розвитку.

Перше – підвищення фаху за рахунок вдосконалення композиції, колористики. Ну і друге – національне в творчості має бути. Тому далі в планах чисто національна тематика – зобразити український характер, хочу написати ще портрет патріота, також і в натюрморті національний колорит може бути… Взагалі це все як поле, широке поле, яке ще треба перейти. Певний досвід щодо композиційного, колористичного вираження є, залишається тільки працювати.

– А які ще персональні виставки у вас були?

– Персональних в мене було три…, чотири виставки. Це четверта (виставка в Рівному у вересні 2014-го – прим. КО).

А загальних було багато більше… В Рівному – три, мав одну в Луцьку, є запрошення на зиму в Івано-Франківськ. В планах є виставки в Луцьку, можливо, в Житомирі.

І ще дуже хотілося б провести виставку в Сарнах, в музеї. Але я поки нікого там не знаю. Та надіюся, що мені б з радістю допомогли.

– Ви згадували про внутрішній заряд, треба щоб він був для творчості. А от що рухає вас.. що дає вам живлення для творчості.

– На мене сильне враження здійснюють художники Великого Відродження, я захоплювався і досі захоплююся ними. От Караваджо, Леонардо, Рафаель – це настільки могутні люди, що пройшло вже понад чотириста років, а їхні роботи до цих пір мають енергетику такого заряду. Тому, що роботи досконалі просто. Ось де я черпаю енергетику. І звичайно, наша природа дає підживлення. Хочеться ще багато зробити, а як Бог дасть сили, так і буде…

Аркуш з подяками від найменших шанувальників творчості художника - виставка у Рівному, 2014-й

Подяки від найменших шанувальників творчості художника (виставка у Рівному, 2014-й рік)

– Ви ніколи не жалкували, що стали художником і чи не задумувались в зв’язку з малою підтримкою в країні, змінити місце проживання?

– Були пропозиції переїхати, коли перебував у Франції. Але я себе вважаю людиною патріотичного виховання, я не зміг залишитися там, про що в деякій мірі потім жалкував… то все-таки була успішність. Але працювати в мистецтві лише заради благополуччя – це не для мене, хоча й в нашому суспільстві тяжко працювати художником.

В зв’язку з цим пригадується теза, що художник має бути голодним… Я з цим не погоджуюсь – художник має бути ситим. Йому потрібно мати все, щоб не думати про насущні проблеми, а тільки творити.

Я вважаю, що уявлення ніби художник має бути голодним – це частина радянської ідеології, це міф і це не правда. Я маю на увазі бути ситим не тільки шлунком, а «ситим» щоб тобі вистачало матеріалів для творчості – ти міг прийти і взяти, що тобі треба.

– В плані розвитку мистецтва, як ви охарактеризуєте Рівне? Які ви бачите перспективи для нього?

– Я б сказав, що Рівне – єдине місто серед українських обласних центрів, яке у відношенні кількості художників найменше, але воно має сильний потенціал.

В Рівному закладена своя мистецька школа. Зокрема такі художники, як Савчук Олександр, Плеханов Микола створили певну мистецьку «закваску». В їхніх роботах присутній такий… РЕАЛІЗМ, але реалізм не тої радянської доби, а якраз от реалізм, який відображає сутність природи через компроміс композиції і жорсткий відбір певних елементів… І це в Рівному присутнє, чого не помічається ні в яких інших областях. Я їжджу по виставках, бачу кримський живопис, бачу живопис середньої України, бачу живопис Закарпаття – там зовсім інша мова композиції і мова кольору. А в нас на Рівненщині базується колорит свинцевого, певна свинцева гама… Ними, я вважаю, відображається свинцевість кольорів і відтінків, яка характерна краю Полісся, Волині. Це в Рівному присутнє.

– Можливо ця мистецька школа має вияв в молодому поколінні. Чи є молоді люди, які будуть далі рухати мистецтво в Рівному?

– Тут в нас з молодими є проблема. Зараз нас нараховується в Рівному 33 члени Спілки і дуже, дуже в нас малий притік нових членів. Знаю з чим він пов’язаний – багато випускників художньої школи вступають до вишів Львова, Харкова, Києва і там вони й залишаються. Це зрозуміло: для художника потрібний простір, особливо для молоді.

– Ви колись жалкували за свій вибір стати художником, чи ні?

Я ставив собі питання: чи не жалкую, але коли проходять початкові рівні, то відразу це питання відходить. Ні, не жалкував.

До речі, пригадалась одна зустріч українських художників з приводу створення каталогу «Світ левкасу». Його створив нині покійний Леонід Ліберман з Чернівців. Туди увійшли роботи багатьох художників з усієї України, у тому числі і моїх чотири роботи (левкас – техніка малярства на дерев’яній основі, що була завезена із Візантії у Х столітті разом з іконами. Згадане видання було високо оцінене колекціонерами з усього світу. Його видавець, п. Ліберман був удостоєний премії Міжнародної академії мистецтв у Римі – прим. КО).

На тій зустрічі був художник з Києва, який говорив на рахунок цієї теми: «…я поступив до художнього вишу, закінчив його і крім своєї професії художника більш нічого не маю… Дивлюся у вікно, а однокласники мої вже щось мають за душею: той автомобіль придбав, той ще щось». Тобто в них є матеріальний ріст по життю. «А в мене, – каже, – окрім мого фаху, нічого немає. Художник тільки удосконалюється все життя…»

Іван Жилка на відкритті персональної виставки в м. Рівне, 2014-й (фото - Павло Бенедюк)

Іван Жилка на відкритті персональної виставки в м. Рівне, 2014-й (фото – Павло Бенедюк)

– Чи можна сказати, що задоволення від творчості компенсує брак матеріальних умов?

– Тут треба бути фанатом мистецтва. От взяти хоча б, наприклад, Ван Гога. Звичайно в історії його життя є багато відхилень та неправди. Проте, все одно, він був творцем і художником…,  мав певні вади, але йому не потрібно було великих матеріальних благ. Він за ними не ганявся, не відшуковував їх, він просто малював свою внутрішню енергію, він викладав свої емоції на полотнах. Але, у нього був брат Тео, який весь час його спонсорував. Аби Ван Гог не мав підтримки брата, а брат якраз займався продажем картин, не відомо якою тоді була б доля його генія.

Тому мистецький процес має бути добре забезпечений, повинна бути його підтримка.

В розрізі цього, варто згадати, що зараз в нас проводяться всеукраїнські художні пленери. І це приємний момент, бо вони дають певне забезпечення. Художника запрошують на пленер, забезпечують матеріалами, житлом, харчуванням і ще й дають кошти на дорогу. Участь в подібних пленерах дає можливість закріпити свій фах, утвердити себе як художника і це добре забезпечується – матеріалами, житлом. Художнику лише потрібно віддати меценатові дві роботи з того що він написав на пленері. Вважаю, це чудова практика.

– Як ви зі сторони людини, яка тут народилась і виросла, а зараз живе в обласному центрі, бачите зміни в Карпилівці?

– Дивує одне, що в інших селах, взяти хоча б на Сході, чи на Центральній Україні, молодь масово виїжджає до міста. А в нас чомусь навпаки – всі залишаються, та ще й сюди приїжджають напевно. Навіть подивіться: наші землі, ті що на окраїнах села були, вже масово забудовані. Зверніть увагу, що при будівництві використовуються сучасні матеріали. Це радує, що в нас, на Поліссі, молодь залишається. Дехто виїжджає звичайно, є люди з такою потребою від природи, вони де навчалися, там і залишаються жити. Але, у своїй більшості, карпилівчани залишаються в селі і розбудовують його.

Картина Івана Жилки з його ФБ-сторінки

Картина Івана Жилки з його ФБ-сторінки

– Зараз Сарненська райрада обговорює для прийняття Стратегію економічного і соціального розвитку Сарненського району до 2017 року. В ній щодо розвитку нашого села є ремонти будівель, облаштування територій, вже традиційним пунктом зазначено проведення газу до центру села та освітлення вулиць, але там немає створення чогось нового. Навіть не зазначено як ціль організацію в селі доступу до Інтернету, хоча офіційні опитування показують, що абсолютна більшість жителів Карпилівської сільради бажають мати доступ до Інтернету. А що б ви від себе порадили змінити на краще в нашому селі?

– Хотів би додати щодо освіти. Я пройшов сільську школу і чого мені дуже бракувало в дитинстві, так це художньої підготовки.

В селі варто створити і розвивати в школі, можливо навіть у садочку, гуртки образотворчого мистецтва.

Адже педагогічні виші готують спеціалізованих вчителів якраз для організації таких гуртків і навчанню дітей малювання. Вважаю, що поряд зі створенням гуртків, потрібно приділити увагу належній підготовці вчителів, які б могли якісно навчати дітей.

Тому що, наш край… він просто народжує таланти. Але вони гинуть, бо немає розвитку, немає якісної освіти. Дітям потрібно дати ази. А далі вони зможуть самі розвивати свої вміння відповідно до своїх інтересів.

– Добре, а от скажіть, якби хтось хотів стати художником після школи в селі, що далі? Що ви порадите як досвідчений художник, який пройшов цей шлях?

– Питання, звичайно, не легке. Тут дуже тяжко щось порадити випускнику нашої школи. Бо бачте, він школу закінчив, але не здобув потрібних образотворчих знань. Тому без підготовчих курсів йому тяжко буде наздогнати того випускника, який закінчив, наприклад, чотири класи художньої школи у місті.

– Навіть і вступити буде тяжко?

– Тяжко, майже не можливо. Все через брак підготовки… До вступу потрібно вже знати ази. Наприклад, такі елементарні речі: як куля робиться, як робиться розподіл світла на кулю, як розподіл світла на циліндр, на конус, на піраміду, як світло на призму лягає – це все потрібно роз’яснити. Тому питання образотворчої освіти є дуже актуальним.

От навіть в нашому виші – програми скорочені. А декілька років тому я був в Петербурзі, в Академії мистецтв, дивився як вони займаються. В них дуже розширена програма мистецтва. Тобто в них не тільки інше відношення художників до предмета, але і є програма, яка вимагає від студента просто величезну базу знань. Адже в художньому мистецтві є багато  деталей, які бажано знати щоб бути кваліфікованим, високого рангу художником. Їх освоєння – це… пекельний труд! Але цей труд робиться з любов’ю. І його не можна змусити робити Це має бути внутрішнє бажання.

І от починаючи з нашої школи в селі, якщо ти відчув цю жагу… де це все взяти, як і що порадити – я не знаю. Це треба бути або надто допитливим, щоб шукати людей і випитувати в них потрібні знання, або самому працювати над літературою.

– Таке питання, я бачив оголошення про набір в художню студію при спілці художників у Рівному. Ці студії допомагають якось при вступі, і хто може записатись до них?

– Туди приходять ті, хто хоче вступати до вишів, приходять багато літніх людей, які лише для себе займаються. Можливо десь в дитинстві їм хотілося стати художниками, але це бажання не втілилось, тому вони просто для себе ходять взяти уроки композиції чи колористики. В цій студії є навчальна програма і по ній там займаються.

Контакти художньої студії при Національній спілці художників у РівномуДо речі, я сам даю приватні уроки, займаюсь репетиторством. І це тільки для вступу до вишу. З Нового року починатиметесь новий сезон підготовки до вступу і вже є дзвінки щоб записатися на це репетиторство.

– На ці студії при Спілці будь-хто може вільно прийти?

– Так. Зараз там в основному учні 10-11-тих класів, які планують вступати до вишу. Хоча є й молодші.

– Що для вас є мистецтво, як ви його розумієте? Це заняття суто особисте чи ні?

– Я думаю що мистецтво – це є преамбула до світотворення. Схильність до мистецтва в людині обумовлена наперед, подібно тому як і її схильність до становлення землеробом, косарем, або лісорубом, наприклад. Тільки якщо люди згаданих професій створюють елементи матеріального, то мистецтво створює духовність. Це духовність, яка надає духовне живлення, енергію для суспільства, для кожного з нас.

Без мистецтва суспільство не може рухатися, бо на базі художнього мистецтва виконується архітектура, живопис, скульптура – це носії передового досвіду, і знову ж таки того духовного.

Якщо прибрати цю преамбулу, то ми залишимось з косою, сокирою, плугом і без духовності. Уявіть, ви прийшли додому щоб відпочити, чи проходите містом і до чого ж ви прагнете? Часто ви прагнете перемкнути свою увагу на щось приємне, шукаєте «щоби такого подивитись». А от приберіть прошарок мистецтва в нашому житті – і цієї енергії, розрядки в нас не буде, що тоді в нас буде?

Ще один аспект мистецтва: щоб створити навіть цю склянку (на столі – КО), чи цю цеглину (червона опалена цеглина з інтер’єру – КО), чи корабель (з картини на стіні – КО) – їх спочатку рисує рука художника.

І це є необхідність: створювати спочатку образ, модель, а потім сам фізичний об’єкт.

Картина І. Жилки, джерело - ФБ сторінка І. Жилки

Картина І. Жилки

– У вас є власна технологія чи секрет написання картин?

– Ні, секретів немає. Але, є певний досвід та навички, які здобуваються практикою. Проте, нехай, будемо називати це секретом. Моїх власних секретів немає. А якщо щось таке є, то завжди ділюся з тим, хто мене запитує. Вважаю, що це смішно не говорити, не розказувати як щось робиться – краще знати і ділитись своїми знаннями. Тому що, я вже знаю це по своєму життю, багато до чого сам доходиш через роки практики, а це виявляється можна було простіше зробити. Просто ніхто мені вчасно не розказав це, чи я сам не поцікавився. Хоча є і такі художники, що не скажуть навіть якщо знають.

– Цю статтю можливо читатимуть ваші студенти, які навчаються у вас, чи хотіли б ви їм щось порадити-побажати?

Хочу побажати кожному відчути в собі, що ти хочеш стати митцем. Але й попередити, що мистецтво дуже потребує до себе поваги і витриманого відношення. Мистецтво ніколи і ні за що не віддасться, якщо будеш до нього на «ти» – з мистецтвом треба на «ви». Потрібно сильно поважати мистецтво, відноситись до нього з повагою і тоді, тільки тоді, від нього буде віддача.

І це от таке моє побажання: мистецтво треба любити і дати йому свою віддачу. Це просте побажання.

Відеорепортаж з відкриття персональної виставки Івана Жилки у Рівному

– Питання про людей яких ви можливо знаєте. Ви і Володимир Якович Сергійчук стали професійними художниками. Мені відомо, що у часи вашої юності в Карпилівці ще декілька чоловік пробували себе художниками. Чи знайомі ви з ними, чи можна говорити про певну “карпилівську школу художнього мистецтва?

– За школу я вам скажу, що вона була, але вона не відбулася.

Взяти от 1975-й, та ті роки – тоді, наприклад, Володимир Сергійчук, мій брат старший Олександр Жилка (на нього все життя чомусь кажуть Льоня), Олександр Щевич, потім Володимир Дерпач. Я пам’ятаю ми ходили до Сергійчука Володі натюрморти малювати, але ніхто з нас не мав підготовки. Тобто ми не знали як малювати натюрморт і люди просто змальовували. Тоді не було кому розказати нам навіть елементарні речі.

Як зараз згадаю, ту ж пляшку, чи глечик – його не можна просто обвести контуром, потрібно спочатку вісь поставити, лінію горизонту виставити, тоді – еліпси, вони відносно лінії горизонту вивертаються. Еліпс ще треба навчитись робити, існують певні прийоми: робиться паралелограм, центр вісі проводиться і тоді робиться цей круг… Це все просто, але потрібно все показати як це має бути…

– Ще раз уточню прізвища: Сергійчук Володимир, Жилка Олександр, Щевич Олександр, Дерпач Володимир…

– …ще треба згадати Михайлицького Валерія, він трохи пізніше теж малював, він мав хист до малювання… Потім «Наум» Міша мав схильність… тобто Макарицький Михайло, тепер вже покійний. А ще ж малював Тимошицький Володимир…

Я знову ж таки повторюсь: якби в школі були вчителі, якби давали якусь основу – воно було б по-іншому.

– А з Сергійчуком Володимиром у вас є спільні проекти?

– Він живе в Луцьку, але коли до села приїжджає, то до мене заїжджає теж, якщо застає, то ми зустрічаємось. Ми підтримуємо стосунки.

– В Карпилівці є ще такий художник, ви мабуть чули про нього, Щевич Василь, що ви можете сказати за його творчість?

– Так-так, самобутній художник… Я знайомий з ним, знайомий з його картинами, він ще зараз працює в церкві, наскільки мені відомо. Він гарно малює і малював під час служби в армії і там мав можливість вступити до Петербурзької Академії мистецтв.

– У вас є спільні роботи?

– Спільних робіт немає, але спілкуємося…

– Добре, дякую вам, що знайшли час і можливість зустрітися…

– Та немає за що, це для загальної, спільної справи, як то кажуть!

На цьому наша бесіда закінчилась, ми разом доїхали до Сарн. І вже там наші шляхи мали розійтися. Хоча на автостанції ми ще розмовляли про сучасне мистецтво: про Гогольфест, який якраз тоді відбувався, про виставки в Мистецькому центрі Пінчука та багато чого іншого… Тоді я був вражений тим наскільки, був, що називається «в тренді», Іван Сидорович щодо сучасних культурних подій в столиці і світі – його було цікаво слухати.

Сподіваюсь це інтерв’ю допоможе вам побачити нові можливості для себе!

 

Карпилівка (Сарненський район)-Рівне-Київ, вересень 2014

Фото в заголовку – Павло Бенедюк (Рівне АРТистичне)

Зв’язатися з Іваном Сидоровичем можна через його сторінку у мережі Фейсбук (посилання на неї).

Примітка: це скорочена версія одногодинної бесіди. Звантажити її повний виклад можна за цим посиланням (у форматі PDF, 1,1 Mb).

Додатки:

– Фотозвіт з відкриття персональної виставки Івана Сидоровича можна переглянути за цим посиланням (фотограф – Павло Бенедюк).

– Біографію та перелік творчих і педагогічних досягнень дивіться за цим посиланням на сайті Національного університету водного господарства та природокористування.

5 thoughts on “Бесіда з художником Іваном Сидоровичем Жилкою

  1. Pingback: Біографія та творчі і педагогічні досягнення художника Івана Сидоровича Жилки | Карпилівка Oнлайн

  2. Pingback: Початок історії: становлення історико-краєзнавчого музею села Карпилівка | Карпилівка Oнлайн

  3. Pingback: Презентація Карпилівки на мистецькій акції «Мистецтво одного села» в Сарненському історико-краєзнавчому музеї | Карпилівка Oнлайн

  4. Pingback: Бесіда з художником Володимиром Сергійчуком | Карпилівка Oнлайн

  5. Pingback: В Карпилівці до Дня села наново відкрили творчість художників-вихідців з села | Карпилівка Oнлайн

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Маленька перевірочка) Будь ласка, введіть правильне число * Ліміт часу вичерпаний. Будь ласка, перезавантажте CAPTCHA.