Карпилівка Oнлайн

Бесіда з художником Володимиром Сергійчуком

Наприкінці жовтня 2014 року ми зустрілися з Володимиром Якимовичем Сергійчуком, луцьким художником-графіком, який народився в Карпилівці, щоб розпитати про його життя та творчість. В зустрічі брав участь його товариш, Олександр Іванович Щевич, з ним та іншими карпилівцями, вони разом робили перші спроби в малюванні в 70-х роках у Карпилівці.

– Володимир Якович, ви зараз десь викладаєте?

– Я викладав композицію і малюнок на кафедрі дизайну у Луцькому технічному університеті та у художній школі, а зараз перебуваю на пенсії.

– Ви працювали в університеті аж до пенсії?

– Так до самої пенсії. А на пенсію я вийшов у 54 роки по Чорнобильському посвідченні.
Дуже багато журналів і книжок я проілюстрував. А зараз ілюструю оповідання Йосипа Струцюка, відомого Волинського письменника, дуже багато ілюстрацій роблю, уже зробив двадцять, а також графіку. Обкладинку треба зробити до цієї книжки Струцюка. Ілюстрація книг Йосипа Струцюка – це найбільше моє досягнення як художника.
У понеділок повезу до Львова плакати на республіканську виставку.

– Коли розпочнеться виставка?

– Зараз вона організовується, а розпочнеться через десять днів. У мене в Луцьку дуже багато каталогів з республіканських виставок і книжок у мене повно, я їх уже з 50 проілюстрував.

– Зараз дуже багато дітей із сіл хочуть і пробують малювати. Було б цікаво дізнатись, як Вам вдалося поступити після школи в селі на навчання у Львів?

– Я працював над собою. Читав книжки, їздив навіть у Київ, щоб художники мені порадили, як пройти підготовку, аби поступити у Львівську академію друкарства. У 1977 році я туди поступив, а у 1982 закінчив.

Один з таких художників, який допоміг, є Володимир Дахно, художній редактор «Ранку». Він відомий ще був мультиплікатором мультфільму про козаків, що грали у футбол. Сильним він був художником, а чим зараз займається не знаю.

– Ви ще у школі почали малювати?

– Я у школі постійно малював починаючи з першого класу.

– А в школі Ви брали участь у виставках?

– Так, я брав участь у багатьох виставках по всій Україні. В 10-му класі і зайняв перше місце за роботу «Два лелеки» у газеті «Молодь України».

– Хто навчив Вас малювати, звідки це вміння?

– Малюнку навчався сам, малював як вмів по своєму таланту. Після армії,як звільнився трохи підзаробив грошей і поїхав до Львова. У Львові я знайшов хлопців-художників, які мені підказали ази та основи, як проскочити в академію. Я зразу їх вловив. Композицію світло,тінь, як правильно створювати образ, щоб об’єм показати. Я здавав три екзамени: перший – це рисунок-портрет, дід сидів і позував нам. Треба було все зробити по художніх канонах, світло тінь, об’єм. Потім я складав живопис, аквареллю малював (це водяні фарби). Рисунок я здав на п’ятірку, а живопис на трійку. Останнім екзаменом була композиція. Попалась мені «Катерина» Шевченка, я її проілюстрував і отримав четвірку, першим пройшов. Це був 1977 рік.

– Після школи Ви одразу до армії пішли?

– Ні, після школи я трохи працював художником на підприємстві «Автоколонна» у місті Сарни. Туди мене запросив знаменитий письменник Петро Велесик. А потім уже пішов до армії. З Петром ми познайомились ще в школі, тоді він працював літературним редактором газети «Будівник комунізму». Зараз ця газета називається «Сарненські новини».

– Якими були Ваші перші роботи для публікації в «Будівнику…»? Це були просто малюнки чи якісь ілюстрації?

– Це були просто малюнки, а саме графіка туш-пером на ліричну тематику. Бо живопис потрібно було фарбами малювати.

Олександр Щевич (далі – О.Щ.) На той час друкування кольорового в газетах ще не було, а було тільки чорно-біле. Хоча іноді й друкувалося, але не все можна було сприйняти з кольорової картини, тому для цього використовувалася графіка.

фото обгортки книги "Політ Стрижа" П. Велесика, роботи В. Сергійчука. Книга отримала премію Уласа Самчука в 2014 році.

Фото обгортки книги “Політ Стрижа” П. Велесика, роботи В. Сергійчука. Книга отримала премію Уласа Самчука в 2014 році.

– Як і коли у Вас з’явився потяг до малювання?

– Як тільки пішов до школи тут же захопився малюванням. Хоча малював ще до школи. Був у мене потяг до чогось вищого кращого,прекрасного,та й так захопився. Потім служив у Бердичеві — Житомирська область, у танкових військах. Там я теж малював, в основному портрети усіх командирів дивізії та багатьох інших командирів всієї радянської армії.

О.Щ. Не дивізії, а всього радянського керівництва, командирів.

– Так він теж зі мною туди попав (про О.Щ.),я йому ще пиріжки носив, щоб з голоду не згинув (сміється).

О.Щ. Пригадується, їх портрети висіли на плацу 2 метри у висоту і 1,40 метра у ширину. То були портрети усіх маршалів генерального штабу СРСР та міністра оборони. Кожного ранку перед ними було шикування, а як ішли строєм, то віддавали їм честь.

– За це була нагорода чи щось отримали?

– Давали мені за це відпустку на 10 днів,щоб поїхати до хати. Тоді ж грошей не платили.
В армії Перших півроку проїздив на танку в учебці, а тоді забрали в клуб,бо такі люди потрібні.

О.Щ. А ще пам’ятаю, як ти потім оформляв альбом. У військовому клубі познайомився з художником Михайлом Зайцем з Тернополя. Хоч Михайло був старший, десь років 28 і все одно його загребли в армію. Він закінчив Декоративно-прикладний інститут, такий же як Іван Жилка. Ми в нього вчилися малюванню.

– Що Вам дало найбільше знань: книги, що Ви читали, чи розмови з людьми?

– Найбільше знань дало навчання в інституті. Я вивчав дуже багато предметів,таких як: матеріальна культура, історія образотворчого мистецтва (сюди входила біографія усіх художників), живопис, то цілий день був зайнятий. Живопис і рисунок був кожного дня до обіду, а після обіду теорія.

– А перед вступом Ви жили у Львові і готувались?

– Ні, я не жив у Львові. Зразу як приїхав, то добре зорієнтувався, бо ж хлопці мені допомогли. Я їм трохи заплатив, а вони підказали як пройти, показали всі канони рисунку. Головне в інституті треба було проскочити рисунок. Підказали, як обличчя малювати, світло, тіні. Я швидко навчився, бо здібності у мене були. Я ж ще до школи взявся малювати, адже мені подобалось. Може, то невірна дорога, але так сталося в житті.
Після закінчення інституту у 1982 році пішов працювати у Рівненський художній фонд художником. Там я відробив три роки. Тоді такий закон був, щоб відробити після інституту три роки.

Потім в інституті культури викладав історію мистецтва теж десь три роки. А потім поїхав у Луцьк.

– У Луцьку Ви почали працювати в цьому ж інституті викладачем, що й до пенсії?

– Після фонду я ще працював в Сарнах кілька років, потім у художній майстерні, в Рівному. Це був Рівненський художній комбінат. Там займався оформленням музеїв, оформленням політичних плакатів по місту ще в комуністичному режимі, тоді інакше заборонялося.
А зараз я на пенсії, але ілюструю, мене запрошують дуже багато письменників з усієї Західної України.

О.Щ. Ти як працював у художньому комбінаті в Сарнах, то ще й в Карпилівці вів художню студію одночасно.

– Та я недовго її вів. До студії до речі, заходив Василь Іванович Щевич, ви його знаєте, він карпилівський художник.

– Ви малювали щось разом, може допомагали йому (Василю Щевичу)?

– Пам’ятаю якось їздили церкву розписувати. А так більш нічого не пригадую.

– То після роботи в Сарнах Ви пішли працювати викладачем у Луцьку?

– Так, але вже й не пам’ятаю в якому році… багато років пройшло. Уже з дружиною двадцять років живу в Луцьку.

До речі, мені теж дружина допомагає, у нас також є садок біля Луцька. Є поле 13 соток. Роботи коло нього вистачає.

Картина Володимира Сергійчука з виставки у Києві (грудень-січень 2014-15 років)

Картина Володимира Сергійчука з виставки у Києві (грудень-січень 2014-15 років)

 

– Скажіть ще, у Вас були персональні виставки?

– У мене були всеукраїнські республіканські виставки. Якщо виставляються під девізом «Плакати в боротьбі за мир» в Києві, то я беру участь мої там 2–3 плакати проходять. А свою персональну я не виставляв. У мене є дуже багато робіт своїх. Он у Сарнах, в музеї просять, щоб я дав роботи. В Рівному також просять. Ось незабаром буду везти свої роботи у Львів на Всеукраїнську виставку графіки і плакату, вони у мене вже приготовані.
А нещодавно був нагороджений переможцем Всеукраїнського конкурсу «Графіка України» у Львові, організований «Високим замком». Диплом цей за 2013 рік у мене, то я взяв перше місце.

– Як Ви охарактеризуєте Луцьк, як мистецький осередок художників?

– Луцьк видається цікавішим місто, ніж Рівне. Воно має свою архітектуру в центрі, а Рівне цього не має. Бо було розбомблене у війну. Луцьк — це історичне місто, у ньому є дуже високий замок «замок Любарта», він один з найкращих. Серед семи українських чудес, здається, він зайняв перше місце. Цей замок дуже гарний, хоч і старий. Точну дату я не назву, коли він побудований. Але його належним чином відреставрували і зараз він красивий замок. З усієї Європи їдуть, щоб подивитись на нього. Луцьк – дуже гарне місто, набагато гарніше ніж Рівне.

– А от саме в плані художнього мистецтва?

– В Луцькому замку є картинна галерея, чого в Рівному немає.

– Ви давно не живете в селі, де виросли. Воно якось змінилось?

– Змінилось на краще звичайно. Трохи матеріально збагатилися ці люди. Бачу багато машин появилося і мотоциклів. То все йде на краще, а як далі воно буде, цього не знаю. З цим Путіним, з цією війною і з сходом…

– Ви належите Спілки художників України?

– Так. Вже напевно років десять. Десь так. Та тих виставок було стільки, що я вже й не знаю.

– А в Вас за кордоном не було виставок?

– За кордоном ні. Хоча десь на 2-у чи 3-у курсі інституту у Львові був учасником культурної програми СРСР у Польщі.

– А як Ви можете пояснити мистецтво, Ваше бачення його?

– Мистецтво – це багато розділів. Кажучи про образотворче мистецтво, ця вітка зайняла усе моє життя і я нею задоволений. У Луцьку багато студентів підходять до мене: здороваються радяться. Усі мої учні, яких я вчив у художній школі, усі поступили у вищі навчальні заклади. Всі вчаться, хто в Києві, хто в Луцьку, хто в Рівному.

– Чи можете назвати свого найталановитішого учня?

– Та можу назвати, але їх багато.

– Щоб ви порадили молодій людині, яка мріє стати митцем, художником?

– Для цього потрібне бажання хотіння, а так не заставиш нікого. По собі пригадую, в мене це хотіння було. Воно появилось ще в дитинстві, як у школу ходив. Пригадується в ті давні роки, в селі жив «Дизель», як на нього казали, такий художник. То він старший за мене набагато, але все прибігав до мене, аби ми удвох помалювали. Він дуже любив малювати, а зараз він десь у Вирах. Тоді ми перемальовували з «Букваря» ілюстрації, то ще щось таке. А потім він поїхав зі села, вибрався з тої хати.

О.Щ. Он глечики стоять, ми їх підлітками малювали, він все малював і був за головного, а ми ходили усі за ним і ці глечики малювали. Це ще до вступу в інститут (в 60-70-х роках у Карпилівці був гурт художників-аматорів: Жилка Олександр, Дерпач Володимир, Щевич Олександр, Михайлицький Валерій, Іван Жилка, Макарицький Михайло (тепер вже покійний), Тимошицький Володимир та ін. – КО).

– А де малювали?

О.Щ.: Він в себе тут у хаті малював, а ми всі збиралися і пару раз сюди приходили. А в основному збирались в яслях на Перцевій.

– Отак я й почав малювати, бо воно мені подобалось. Але якщо це твоє захоплення, то отримуєш насолоду від цього. Тоді вже йдеш у мистецтво. Звісно грошей не заробиш, особливо зараз. Тепер ніхто картин не купує. У мене повно картин: у мистецьких магазинах в Луцьку, у Львові, але їх ніхто не бере, хоч картини гарні. А раніше мої картини були нарозхват, при Віктору Ющенку, при Юлії Тимошенко. Тоді якось все йшло на підйом, гроші там і т.д. крутилися. А зараз усе зупинилося: один магазин закрився, де мої картини, то всі художники там були, не тільки я. І я забрав свої картини. У Луцьку мої картини ще є, в самому центрі є така мистецька крамниця при Спілці художників України. Але й там їх ніхто не бере, люди збідніли, грошей немає. А ті круті бізнесмени вже понабирали собі, їм вистачає.

– Зараз Ви ще малюєте для себе?

– Хіба, що роботи, які везу на Всеукраїнську виставку. Там будуть представлені роботи багатьох українських художників. Мої роботи всі проходять, бо постійно контактую із Львовом, живу недалеко. Луцьк знаходиться лиш за 150 км від Львова.

 – Де можна знайти фото Ваших робіт, може в інтернеті комусь давали?

– Я в інтернет своїх робіт нікому не даю, бо не зв’язаний з ним. У мене є повно друкованих каталогів з роботами, а також фотографії. Каталоги ці з Республіканських виставок, але там не лише мої роботи, а й інших художників України.

– Розкажіть про свою роботу художнім редактором журналу «Благовісник»? Це ж там і Мартинюк Василь (поет, викладач-філолог, народився в Карпилівці – КО) був редактором?

– Це було, років двадцять тому. А, Василь Мартинюк був редактором, але він перейшов викладати в університет.

– То Ви з ним добре знайомі?

– Ну звичайно, він же з нашого села.

– Ви підбирали роботи для журналу, чи там були лише Ваші власні?

– Я підбирав і власні також подавав. «Благовісник» видавався в основному йшов на Захід: на Сполучені Штати Америки, на Канаду.

– Ви колись розмальовували церкву або публічні приміщення?

– Замовляв у мене ікони депутат Верховної ради, п’ятого чи шостого скликання. Він до мене сюди приїжджав, то я робив йому картини і ікони. Потім десь ті ікони дарував по церквах, я не знаю куди саме. Він сюди навіть вертольотом прилітав, така багата людина трохи. Він у мене безліч картин замовив, але де вони я не знаю.

Голові Верховної Ради Литвину теж малював, заказував мені.

Ще колись малював портрети всіх міністрів лісового господарства на замовлення. Портрети були з маленьких чорно-білих фотографій, але вони були непотрібні, бо я робив кольорові.

Це було років п’ять назад. А платили мені в Луцьку, в управлінні головного лісництва. Я навіть у відомості не розписався. Прийшли, я сказав ціну, положили мені пачку грошей і поїхали.

– Чи не думали розповісти про свої роботи в Інтернеті?

– Я в інтернет не дивлюся. Я купив собі телевізора, то він у мене в Луцьку стоїть, такий плоский здоровенний екран. Але ж там у мене інтернету ніякого нема, лише канали ловить та й усе.

Мені за це кожного дня дзвонять по телефону, але на що він мені здався. Я художник, я сам малюю, сам творю. Я людина творча, я люблю це не тільки за гроші. Як би мені були потрібні гроші, то я б поїхав і заробив. Я ж їздив у Тюмень, як був студентом. Заробив 5 тисяч, то й прогуляв їх за рік у Львові з хлопцями (сміється).

Володимир Сергійчук про насолоду творчості:

Ось так я й заробив, то на що вони мені здалися ті гроші. Ось коли я малюю, тоді я насолоджуюся, то одне задоволення. Це так само як.., ні, я не знаю, що таке наркотик, чи як…, ну випити знаю, що це таке. От коли ти сидиш і у тебе виходить, ось тоді приходить задоволення, отоді весь смак мистецтва.

А ті всі наркотики і п’янство – це лишнє. Все-таки треба жити тверезо і насолоджуватися тим, що отримуєш від роботи. А від роботи, якщо вона творча, то це саме найкраще. Відчуваєш мить задоволення, і людям приємно подивитись. Приємно, коли з усієї України їдуть і дивляться. Їдуть з Одеси, з Луганська, щоб подивитись мої роботи. Оце вже мить!
І коли та робота тебе виховує…, а мої роботи вони трохи такі є під політику. Але не Росії, бо я не її прихильник, хоч був там і не раз. Я патріот своєї України і це вже не змінити. Я вчився у Львові, я пройшов всю цю «школу» і поважаю найбільше Львів. Це місце найкраще, навіть Київ не докаже цю любов.

То було найкраще місце. По красі Львів – найліпше місто в Європі. То є центр цивілізації. Яка архітектура, різних епох, різних стилів! Він може посперечатися і з Парижем.

– Ви у свої творчості мали ціль чи може вона є зараз. Яку хочете досягти для себе?

– У мене така творчість, що я займаюсь живописом і графікою, ілюструю книжки письменників..

– У Вас є улюблена техніка у творчості? Що Вам найближче?

– Я займаюсь усім: графікою, живописом і книжковою графікою. Я ж по спеціальності книжковий ілюстратор, художник-графік по оформленню ілюстрацій у книзі.

До мене звертаються письменники з Ужгорода, з Івано-Франківська, аби проілюструвати їх книжки. Петра Велесика також книги роблю, знаєш його?

– Так, він був здається працює директором рівненського телебачення.

– Це його син директор, а він є редактором «Вісті Рівненщини», а також тижневика «Лісові шати». Близько десяти книжок Велесика я проілюстрував. То він мене радить письменникам і письменницям, що люблять видати таку знаєш книжку. Ось трошки письменниця вміє писати, відразу хоче видати книжку, якщо гроші є. Щоб видати книжку потрібен художник, щоб проілюструвати, зробити обкладинку.

А от оповідання Йосипа Струцюка вивчають у шкільній програмі, він же дуже знаменитий письменник. Так він останнім часом до мене звертається. Зробив йому вже 20 ілюстрацій і ще обкладинка залишилась. Недавно дописав ще одне оповідання і дав перечитати, то зроблю до нього 1-2 ілюстрації. Він оповідання в основному для дітей пише, для школи.

– З Іваном Жилкою (художник, який теж народився в Карпилівці – КО) оформляли щось разом?

– Ні, нічого не було. Тільки допомагали часом один одному як земляки.

– Цікаво було б почути від вас історію як трапилось, що Ви оформляли «Сарненські новини»?

– Коли я працював в Сарнах у художній майстерні, то іноді заголовок переробляв у «Сарненських новинах». Але це так.

Я ж друкувався в «Молодій Україні» постійно, в Києві. Там на конкурсі я зайняв 1-е місце по Україні, по малюнку. Конкурс називався «Мить».

– Це було ще в школі?

– Так, ще в школі. Тоді ще в журналі «Ранок» друкувався, зараз його вже нема.

– Цю статтю читатимуть Ваші учні і не тільки, бо вона буде у відкритому доступі. Хотілося б, щоб ви сказали свої побажання людині, яка вчиться чи хоче вчитися на художника.

– Якщо учень зацікавлений і прагне до творчості, якщо в нього є потяг до цього, то він буде вчитись, бо інакше – не заставиш.

Зараз буває іду по місту, то деякі з учнів вітаються, в яких ще повага є. І це приємно, що когось з них я таки чомусь навчив.

– Що ж, дякую Вам, що знайшли час зустрітися та поговорити. Скажіть ще, а можна побачити Ваші картини?

– В Луцьку: в журналах, каталогах. Ще ось подарую тобі книги, яку оформлював (книга віршів та оповідань Ю. Вавринюка «Чекання», Луцьк, 1997 рік – КО).

Читайте також: Картина В. Сергійчука була на Різдвяній виставці в Києві

3 thoughts on “Бесіда з художником Володимиром Сергійчуком

  1. Pingback: Картина В. Сергійчука була на Різдвяній виставці в Києві | Карпилівка Oнлайн

  2. Pingback: Бесіда з художником Іваном Сидоровичем Жилкою | Карпилівка Oнлайн

  3. Pingback: В Карпилівці до Дня села наново відкрили творчість художників-вихідців з села | Карпилівка Oнлайн

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Маленька перевірочка) Будь ласка, введіть правильне число * Ліміт часу вичерпаний. Будь ласка, перезавантажте CAPTCHA.