Карпилівка Oнлайн

Історія Михайла Щевича

Це розповідь про звичайного жителя Карпилівки, який пережив чимало в своєму житті й чимало зробив для нашої громади. Йому випало боронити і відстоювати інтереси своїх односільчан під час Другої світової війни, його добрі вчинки відомі і за океаном.

Світлина Михайла, зберігається у доньки Ганни на Рудні

Світлина Михайла, зберігається у доньки Ганни на Рудні

Михайло Щевич, або ще серед сільських людей, Плєшканув Михайль, народився в 1896 році, батька звали Никифор. Почати пошуки його історії спонукала розповідь Сіми Софер, яка народилася перед війною в сусідній Рудні-Карпилівській в єврейській родині. Дитиною вона пережила війну та Голокост і зуміла разом з сестрою виїхати до США по війні. В серпні 2015-го року під час приїзду з Вашингтону до Сарн, вона розповіла, що коли всі жителі Карпилівки і вона з ними, були в церкві, яку от-от мали підірвати фашисти, Михайло відмовився видати її зайдам як єврейку. «Ми всі тут помремо і нема різниці кого ви шукаєте» – на все життя запам’ятала вона ці його слова, які врятували їй життя. Зараз в Карпилівці живе його донька Анастасія (Стася), в Рудні – Ганна, в Сарнах – Марія. Всі вони розповіли про батька та надали його фото.

Донька Ганна розповіла, що перед початком Другої світової війни, Михайло Никифорович, працював солтисом, тобто старостою. Він тримав багато поля і мав і жито, і пшеницю і ячмінь. Подвір’я їхньої родини було там, де зараз у селі кафе. Окрім цього він ще був знахарем та костоправом. Цій науці, професії його навчив чоловік, імені якого вже не пам’ятають. Одного дня він позвав Михайла на науку до себе. Відтоді Михайло направляв кості людям, волам та коням – до середини минулого століття медицина на Поліссі була майже відсутня. Він вчив ремеслу всіх дітей, але тільки Ганна перейняла його. В сім’ї Михайла було дев’ятеро дітей, але четверо померли в ранньому віці.

З приходом фашистської влади він намагався ніяк не видавати свій статус старости, щоб не співпрацювати з загарбниками. Але все таки їм вдалося розпитати хто він. Під загрозою розстрілу родини його змусили бути головою Карпилівської громади під час окупації. «Робив на три руки: німцям, бульбашам і руским» – розповідає пані Ганна. «Це так виснажувало, що згодом потрапив до лікарні, яка була платною. Наша мама продала корову, щоб він міг лікуватися».

Нелегкою була ноша Михайла Никифоровича: балансувати між трьома силами, щоб вберегти відносний спокій в селі. Ті ж фашистські зайди змусили знайти і дістати приховані в архівах списки молоді… За ними відібрали карпилівчан, яких силою вивезли на примусову працю в Німеччині.

Одного часу, партизани з-під Карасина постріляли фашистських полонених (пам’ятний хрест на Виру – знак на приблизному місці поховання одного з них). Фашистські війська за це спалили багато хат в Карпилівці, зігнали всіх людей до церкви, розстрілюючи на місці тих, хто чинив спротив. Туди ж внесли поранених в четвер полонених. Церква була замінована і могла стати могилою для всіх за одним натиском кнопки детонатора. Втім в останній момент через луг до церкви прибіг німецький офіцер, який приніс відбій операції. Люди були врятовані. За спогадами пані Ганни з Рудні, цим офіцером був радянський розвідник Кузнєцов. Її батьку потім вдалося встановити що це був саме він.

dsc03193-kopiya-1024x792

Михайло і Іван до війни. Малюнок Івана, сина Михайла. Зберігається в Марії Цицюри.

Війна закінчилася, прийшли радянські війська і Михайла засудили до десяти років таборів за співпрацю з фашистами. Шість з них він провів на Колимі і таки повернувся до дружини та дітей в Карпилівку. Ось що розповідає його дочка, Марія Цицюра: «Мені було три чи чотири роки, коли прийшли забирати батька в табори… Я міцно трималася за нього і плакала, щоб не забрали. Він ні в чому не винен. Що поміг Україну вільну створювати? Що послав сина Івана на боротьбу за неї?». Михайло замолоду сам зробив скрипку і барабана і ходив в Люхче, Стрільськ і Глушицю собі з хлопцями грати на весіллях. За її словами, навіть в тюрмі він зробив скрипку, привіз її з собою в село і навіть в свої вісімдесят, коли приїжджали діти, він грав на ній. Вчив грати своїх внуків, зокрема сина пані Марії, Сергія. Згодом Сергій став художником і взагалі серед нащадків Михайла багато творчих людей. Його син, Іван, окрім того, що під час війни боровся за самостійність України, був художником-самоучкою, це він намалював спільний з батьком портрет.

Після звільнення, Михайло продовжував працювати завгоспом в дитячому таборі відпочинку в Дубках (зараз закритий).

Донька Ганна з Рудні-Карпилівської розповіла деталі про те, як ледь не фашисти ледь не спалили все село: «Семенків Антон – німецький комендант коли головою був Михайль. На дворі нашого діда викопали землянку, нору в землі, куди засипали зерно. Тули батько ховався, коли було повідомлення про партизан або загрозу. Якось зі Страшова приїхали козаки, пам’ятаю, четвер тоді був. Батько сказав жінці: «як прийдуть німці чи козаки не пускай їх в село йти. Приїде староста з наради, сам все збере і волами завезе». Втім, козаки її не послухали і пішли на село. Ще де зараз медпункт в Карпилівці, були густо-густо хатів. Дядько Яким Бируль і Шобабка йшов з ними, з козаками. Аж вийшли вони на партизан. Один з них був ще якийсь совісний, то наказав розбігтися. То один козак вискочив на стінку коло матері і питав дорогу до Страшева, бо забув. А два козаки – то на Петух, там гної були.

Це було в четвер, а в суботу приїжджають німці і оточують село. Як оточили, батько мусив вже вилізти з землянки. Батько не вмів по німецьки балакать, а був переговорщик у них, поляк. Батько вийшов і розказує як було: так і так. Значить, мадяри (очевидно йдеться про угорських фашистів, які були на стороні гітлерівців – прим.), козаки – розстріляти і спалити. А німці – ні. Коли взяли займають, женуть людей від повороту цього до церкви. Вже самі задні ми були: мама, тітки. Якраз як пригнали німці, то стали. А вони казали не голова, а бурмістр. «Бурмістр, скажи людям, щоб стали під Попову хату». Батько як об’явив, так люди хто куди. Хто розсипався по могилках, хто по дворах. Хто втік, а кого застрелили.
А потом прийшов Кузнєцов. Я хоча мала була, але його пам’ятаю. Такий дядько громадний, здоровий. Шапка, кожанка і чоботи на папружках.

Як заганали нас в церкву, а батько келіє німців, то як зачну я гримать в двера. То начну шамать його за морду, аж покі батька не кінули в церкву. Батько виліз на церкву та каже на маму: «вже Шобабка горит», а він жив коло нас. «Мегешова хата горить»… Ну а Мегеш був секретарем, а Шобабка – десятником. І всі поховалися як німці прийшли. То Шобабка не вийшов, то був би один попел, покуда той Кузнєцов не прийшов з Стрильська, вун прийшов в 4 часа, то був би один попел. Я тильки паметаю: йдут кажне цілує його в руку, кажне отаке кожане великі перчаткі в його. Така Лапірникова бабка, така старенька підійшла. «Мамаша йди. Не надо руку целовать» і не дав, пішла баба. Отож про його і кіно є.

Йшли, як кажут Холод. Лежить чоловік, підведе голову, що йдуть. А ті Харкови, там одна жінка з них, каже: піду подивлюся що з ним. Як вона пригодить її чоловік. Кишки витяглєни як отако о. Вона давай голосить, в неї два брати було, ще хлопцями. Запрягли воли, поїхали, підібрали ті кишки радюжкою до його. Якраз в хату вносить і вун сконав.
То було весною, а рік не пам’ятаю»

Варто зберегти пам’ять про видатних жителів села Карпилівка. А серед них і про Михайла Щевича, та після спільного обговорення, назвати одну з вулиць села його іменем.

dsc03197-kopiya-1024x701

Михайло Щевич з сином Іваном після повернення з ув’язнення. Малюнок Івана Михайловича, зберігається в Марії Цицюри

dsc03194-kopiya-1024x768

Зворотня сторона мал. 1. Очевидно писав Іван Михайлович

Я. Щевич, правнук брата п. Михайла

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Маленька перевірочка) Будь ласка, введіть правильне число * Ліміт часу вичерпаний. Будь ласка, перезавантажте CAPTCHA.